Борис Гуменюк «100 новел про війну»
Борис Гуменюк
«100 новел про війну»
(Діпа, 2018)
Про книгу:
• це передусім короткі тексти про людей, їхню гідність, честь, людяність і героїзм, а війна виступає лише тлом подій. Перед читачем постають історії про все, що супроводжує війну: емоції, вчинки та внутрішні переживання людей, які її пройшли. Це тексти про те, що стоїть за словом «війна» у всій його складності й болю.
• новели викликають непрості емоції, тому сприймаються поступово, водночас простота стилю автора робить навіть найважчі моменти доступними для читання. Кожна історія у книзі особлива й глибоко людяна.
• книга передає досвід війни без прикрас, через жорстку, але правдиву оптику, що дозволяє читачеві зануритися в реалії фронтового життя. Новели викликають емоції і запам’ятовуються, адже кожна історія є глибоко людяною та індивідуальною, в яких простежуються епічний журливий спокій і філософське осмислення війни як стану людського існування.
• до першого тому двотомника увійшли як нові новели, так і тексти, раніше опубліковані у збірках «14 друзів хунти» та «Блокпост», але суттєво доопрацьовані автором,
• «Перший раз приїхав на війну, перший раз взяв зброю, перший раз вистрілив у людину, перший раз вистрілили в тебе, перший раз побачив загибель людини... Все це треба було написати». – так авто пояснив чому писав книги про війну, зокрема й книгу 100 новел про війну.
Чому потрібно читати:
• щоб краще зрозуміти реальність війни зсередини. Книга показує війну очима її безпосереднього учасника без прикрас, пафосу чи дистанції, даючи змогу цивільному читачеві побачити її справжню ціну.
• щоб побачити людський вимір війни. У центрі новел не бойові дії, а люди: що вони відчувають на війні, про що думають, їх вчинки та емоції з усіма відтінками від страху і можливих не завжди приємних вчинків, до справжні героїчних та людяних, і про що думають, коли повертаються в тил, що дозволяє краще розуміти досвід військових.
• щоб навчитися співпереживанню та емпатії. Емоційні тексти допомагають відчути психологічний стан людей на фронті й усвідомити глибину пережитого ними досвіду.
• щоб зберегти правдиву історичну пам’ять. Твір є важливим свідченням сучасної війни, створеним безпосереднім учасником подій, і формує живий, не викривлений погляд на історію і саме завдяки таким книгам, майбутні покоління матимуть змогу читати справжню історію, без будь яких викривлень чи перекручування фактів.
• щоб краще розуміти суспільство і себе. Книга показує, як війна змінює свідомість людини, і змушує замислитися над межами людських можливостей, моралі та виживання.
Цитати:
• Час на війні - це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Оцих матюкливих, іноді трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного з них хочеться собою прикрити. Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям
• Війна змінює свідомість, це стан афекту, в якому ти перебуваєш перманентно і майже постійно. Перший раз приїхав на війну, перший раз взяв зброю, перший раз вистрілив у людину, перший раз вистрілили в тебе, перший раз побачив загибель людину, поранену людину, без кінцівки. Все це треба було написати. Це було дуже гостро все…
• Чим ближче до передової, тим ближчі люди. Тим більше наші наші
• А ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає
• Війна – це звуки. Розриви снарядів, свист куль, гул двигунів, хлопки мін, крики живих, стогін поранених, гидкі голоси «речників», які транслюють інформ-повідомлення з фронтів, гидке деренчання рикошетів
• Саперна лопатка в бою - це смертоносна зброя. Не така шляхетна, як меч, не така проста, як сокира, не така швидка, як штик-ніж. Вона – триєдина. У ній теж захована віра. В одній особі – меч, сокира та ніж
• Ми тут своїм підрозділом маніфест пишемо. Третій рік. Але справа просувається. Знайшли ключове слово. От тільки не знаємо, як воно правильно пишеться – може, підкажеш? - на «є» чи на «ї»? Нє, інших слів немає. А нашо? Хіба не зрозуміло все з одного слова. «Лупашити». Тіки починається на є чи на ї. Тобі подобається? Правда, файно? Душевно і просто. Ти теж підписав би? Ну то! Робім роботу. І покінчимо з цим. Спи. Набирайся сили.
• Я не міряю війну убитими - це не личить солдату - кількістю тобою знятих, пійманих на приціл. Але ще ганебніше рахувати ордени на грудях чи на погонах зірки. Я рахую гільзи. От і все.
• Війна дає можливості пошуку простих відповідей на складні питання.
Усі знаємо, що робити під час бою, але досі безпорадні, коли треба щось робити із собою: колис тикаємося із звичайним життям.
Про автора:
• Борис Гуменюк, позивний «Кармелюк» — український поет, прозаїк, військовий, громадський діяч. Член Національної спілки письменників України, заступник командира добровольчого батальйону ОУН (2014), голова Української Військової Організації (2015)
• народився в селі Острові біля Тернополя. Після закінчення десятирічки працював на виробництві в Тернополі, у 1990 році перебрався до Києва, де вийшла його перша поетична збірка «Спосіб захисту» (1993), наступний – роман «Лукʼянівка» (2005).
• у 1990-х роках долучився до національно-демократичного руху, був членом Української Гельсінської спілки та активно співпрацював із товариством «Меморіал», займаючись темами історичної пам’яті, національної свідомості та збереження правди про український визвольний рух.
• з 2006 року – член Національної спілки письменників України.
брав участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності, підтримував волонтерський і добровольчий рух, працював над культурними ініціативами, важливою частиною його діяльності стала робота у сфері культури та просвітництва - був автором проєкту «Українські книги – українським тюрмам», спрямованого на поширення української літератури серед ув’язнених, а також координатором проєкту «Інша література».
• проєкт «Українські книги – українським тюрмам»: його суть полягала у передачі українських книжок у місця позбавлення волі, щоб дати людям доступ до сучасної української літератури, мови та культури. Автор вважав, що книга може бути способом повернення людини до власної гідності, мислення й національної ідентичності. Проєкт був спрямований не лише на популяризацію читання, а й на підтримку українського культурного простору навіть у закритих і маргіналізованих середовищах.
• проєкт «Інша література», координатором якого був Борис Гуменюк, став платформою для сучасної української літератури початку 2000-х. Його ідея полягала у просуванні нової української літератури, яка говорила про сучасність чесно, без радянських шаблонів і консервативних рамок. У межах проєкту організовувалися літературні зустрічі, презентації, дискусії та поетичні читання по всій Україні. «Інша література» об’єднувала письменників нового покоління й працювала над тим, щоб зробити українську літературу живою частиною суспільного життя, особливо для молоді. У рамках цього проєкту автор видав роман «Острів» (2007) і повість «Та, що прибула з неба» (2009).
• окреме місце у діяльності автора займала робота з молоддю та культурним середовищем. Борис Гуменюк активно виступав на літературних фестивалях, мистецьких подіях, публічних дискусіях та міжнародних культурних заходах, через літературу й мистецтво розповідаючи про український досвід боротьби та спротиву.
• Борис Гуменюк став одним із перших письменників-добровольців. У 2014 році воював у складі добровольчого батальйону ОУН, де обіймав посаду заступника командира (позивний «Кармелюк»). У 2015 році очолив Українську Військову Організацію.
• саме війна стала переломним моментом у його творчості. Він писав не “про війну”, а зсередини війни – з окопів, поруч із побратимами, під обстрілами. Так народилася книга «Вірші з війни», яка стала одним із найважливіших текстів сучасної української воєнної літератури. У 2014 році побачила світ збірка «Вірші з війни», а 2016 року – збірка прози «Блокпост». У 2018 році вийшов двотомник письменника: «Вірші з війни» та «100 новел про війну».
• за творами Гуменюка поставлено два спектаклі: «Блокпост Україна» у Театрі української традиції «Дзеркало» і «Війни нема…Є» у Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка.
• як режисер і сценарист у спробував себе у документальному фільмі «Кіндрат», який присвячений бойовому побратимові, ОУНівцю Василю Кіндрацькому, що загинув у Донецької області 2015 року.
• також автор активно звернувся до живопису як ще одного способу осмислення війни, пам’яті та людського досвіду. Після фронту живопис став для Бориса Гуменюка своєрідною арт реабілітацією – способом осмислювати пережите, зберігати внутрішню рівновагу та говорити про війну мовою кольору й образу.
• виставки та продаж власних картин Борис Гуменюк використовував як спосіб підтримки українських військових – кошти з продажу робіт передавалися на потреби ЗСУ та його підрозділу.
• у 2022 році в Національному музеї літератури України в Києві відбулася його благодійна виставка «Квіти Донбасу». На ній було представлено 43 картини, написані впродовж 2014–2022 років тематика яких була і про бойові дії, і вловлена краса та запах донецької землі, і данина пам’яті полеглим.
після початку повномасштабного вторгнення росії у 2022 році Борис Гуменюк знову став на захист України, брав участь у низці операцій, зокрема в обороні Бахмута. Востаннє на звʼязок Борис вийшов 28 грудня 2022 року під Кліщіївкою. З того часу літератор вважається зниклим безвісти.
• у січні 2025 року в Києві відбувся захід «Вечір надії», присвячений 60-річчю митця, де родина та друзі вшанували його внесок і висловили сподівання на його повернення.
• У травні 2026 на Книжковому Арсеналі було презентовано книгу «Четверта хвиля. Вірші з війни» , яку автор встиг укласти в лютому 2022 року перед повномасштабним вторгненням. В оформленні обкладинки книги використано картину Бориса Гуменюка «Вежа Донецького аеропорту». «Щоб пам'ятати. Час і місце нашої звитяги. Це те, що візьмемо з собою у майбутнє, решту — все пусте», — так митець підписав цю картину.
Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну.
