Ми пам'ятаємо своїх Героїв
Український народ сьогодні з гідністю переживає найскладніші випробування. Це найтрагічніші сторінки нашої історії. Серця наповнені болем за кожного, хто віддав своє життя у цій люто жорстокій та кривавій війні. Ми вшановуємо мужність та самопожертву Героїв, які поклали свої життя заради миру та безпеки наших домівок
Ми платимо високу ціну за свободу, і це є свідченням нашої непохитної волі та бажання жити вільно. Наші Захисники – символ мужності та відваги, щодня стоять на захисті кожного з нас. Обездолені сім’ї, осиротілі діти, в чиїх очах вічна скорбота – вони є живими свідками великої жертви, яку принесли наші Герої.
Ця війна, розпочата росією в 2014 році, атакувала не лише нашу землю, а й наш дух. Але вона не змогла зламати нашу єдність та волю до перемоги. Ми стоїмо міцно, об’єднані спільним бажанням побудувати мирне майбутнє для нашої країни, де кожен громадянин буде відчувати себе в безпеці та гармонії.
Згадаємо загиблих Захисників України, наших Героїв з Лозно-Олександрівської громади:
Зінченко Віталій Іванович
Народився у Луганській області в селі Шарівка 23 лютого 1973 року, там проживав і зустрів свою дружину. В мирному житті працював охоронцем. Почав боронити Україну з 2015 року.
15 грудня 2022 р. загинув під селом Верхньокамʼянське Донецької області. Воював під Ізюмом, Марʼїнкою, Бахмутом. Він був чесною, порядною, відповідальною і працьовитою людиною, люблячим чоловіком і батьком. У Віталія залишились дружина, четверо дітей, рідні та близькі.
Зінченко Сергій Іванович
Народився 16.04.1992 року. В 2009 році закінчив Шарівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. В цьому ж році поступив в Старобільський ВП «Професійний ліцей ЛНУ ім. Т. Шевченка», вчився на автослюсаря. У 2014 році одружився. У липні 2021 року підписав контракт зі Збройними Силами України та став на захист своєї країни.
Загинув 04.05.2022 року під Волновахським районом, с.Солодке. В нього залишилось два малолітніх сина Максим та Іван.
Матвієнко Юрій Вікторович
46-річний сержант Юрій Вікторович Матвієнко, позивний «ЧОМБА», загинув 16 травня 2022 року у населеному пункті Новоселівка Донецької області. Під час виконання службових обов’язків внаслідок ворожого артилерійського обстрілу отримав смертельну вибухову травму,.
Юрій народився 15 червня 1975 року в селі Солідарне Луганської області, там закінчив школу. Навчався у Луганському політехнічному технікумі. В. мирному житті працював будівельником. З 2013 року проживав у селі Солідарне.
У 2014 році був призваний Білокуракинсько-Троїцьким ОРВК на військову службу за контрактом.
У 2015 2017 рр. захищав нашу землю в АТО на Донбасі у складі 24-го окремо-штурмового батальйону «Айдар», 2 афганська штурмова рота.
2017-2018 рр. – 25-й окремий десантно-штурмовий батальйон.
2020р. – 53 окрема механізована бригада імені князя Володимира Мономаха.
У листопаді 2020 року повернувся до мирного життя, де працював будівельником. У вересні 2021 року поїхав працювати за кордон будівельником за контрактом.
У перші дні повномасштабного вторгнення Юрій повернувся з-за кордону та став на захист рідної неньки України. Службу ніс у лавах 25-ї окремо десантно- штурмової бригади командиром відділення, на Харківщині. Згодом обійняв посаду командира взводу, пізніше – командира роти. Разом із побратимами він захищав населені пункти Авдіївка, Комишуваха, Грушуваха.
Юрій був люблячим батьком та чоловіком. Мав добре серце, жартував і мав нестримну жагу до життя. Був розумним, справедливим, мужнім воїном, патріотом, до кінця стояв на захисті країни. Поховали захисника на Краснопільському кладовищі у місті Дніпро.
У Юрія залишилась мати, донька, дружина, брат, сестра, дорослий син від попереднього шлюбу, рідні, друзі, побратими.
Чумак Сергій Васильович
Народився 08.05.1982 року в с. Маньківка Луганської області. Загинув в січні 2024р. У Сергія залишились батьки, син, дружина (детальна інформація збирається).
Авторські вірші Сергія
Що бачив я на цій війні?
Я бачив смерть, огиду, сльози.
І погляд бачив, що застив
Безмовно дивлячись у небо.
Тремтячі руки у бійця,
Що підкурить ніяк не може.
Врачів рятуючих життя,
Стоявших по коліна в крові.
І волонтерів бачив я,
Що все дають для перемоги.
Дитину бачив всю в сльозах,
сидячой в залі на сумках.
І переповнений вокзал,
Заповнений людським стражданням.
Розбиті сім'ї назавжди.
Батьків заплакані обличчя,
І біль що розриває їх ,
Стоячи над труною сина.
Я бачив волю до життя,
Жагу нестерпну до свободи!!!!
Що бачив я на цій війні?
01.05.2023 рік
Бліндаж, окопна свічка, холод.
Цигарки, дим, сумні думки.
Сопіння тихе побратима.
На вулиці іде війна.
На вулиці літають міни.
Їх свист, що визиває жах.
Той свист, який ми не забудем.
Тепер він з нами назавжди.
Той свист, неначе оклик смерті,
Що кожен раз кричить -"я тут.
Тобі від мене не сховатись.
Я поряд, я тебе знайду"
Вже другий рік, як не знаходить,
Можливо я любимчик долі?)))
А може час ще не прийшов?
Можливо завтра десь в поході,
Можливо згодом десь в окопі?
Та поки я живий, здоровий.
Сиджу при свічкі в бліндажу.
У бліндажу не мов у скліпі,
Що збудував я сам собі.
Сиджу, чекаю я на вихід,
Щоб знову у героя грати,
Щоб знову землю захищати
І знову смерті виклик дати.
Так я лише солдат.
Мій поклик долі
Жить, вбивать, вмирать.
Іванов Олексій Петрович
Народився 4 грудня 1990 р. в с. Няньчине, Білокуракинського району, Луганської області. В 2008 році закінчив Червоноармійську середню школу, добре навчався, приймав участь в житті школи, був активістом, співав, танцював. Вступив в Луганський національний педагогічний університет ім. Шевченка на фізичне виховання, займався плаванням .
В 2014 році коли розпочалась АТО, рідним сказав, що їде до Польщі на заробітки, а сам поїхав на схід боронити нашу землю від ворога.
24.02.2022 Олексій ввечері пішов до військкомату, записався в ТРО 137 батальйон Бориспільського району. Був командиром відділення 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 3 стрілецької роти батальйону ТРО.
25.05.2022 він знову поїхав на схід, позиції їх були розташовані за 1 км. від м. Соледар, Олексія було призначено в.о.командира 1 взводу зведеної роти звання - молодший сержант.
Загинув в м. Соледар. До ротації залишався тиждень, але він не встиг, про його загибель рідні дізналися 28.07.2022р. Поховано Олексія на цвинтарі с. Мала Каратуль, Бориспільський район, Київська обл.,
Він був веселий, хоробрий, любив гори, їздив зі своїми побратимами в похід в Карпати. Багато читав, особливо книги про війну, історію України, вдома була ціла бібліотека, остання його книга, яку він читав Чорні Запорожці, та на жаль вона залишилась недочитаною…
Олексій був надійним, відповідальним, мудрим, про нього говорили завжди тільки хороше, він був справжнім патріотом, справжнім Героєм. На всіх фото Олексій завжди усміхнений.
Залишилися син, дружина, батьки і 3 сестри.
Іванова Олексія Петровича нагороджено посмертно орденом «За мужність ІІІ ступеня».
Наші Захисники назавжди залишаться в наших серцях такими, якими були: життєрадісними, усміхненими, чесними, порядними, відповідальними, великими патріотами України. Наші Герої жили з непохитною вірою та незгасимою надією, були маяками світла у темряві, втіленням непереможного духу та безмежної відданості, мали безстрашний погляд на світ. Все це назавжди залишиться з нами.
Заради майбутнього, яке не доведеться побачити, але в яке вірили більше за все, вони віддали найцінніше – своє життя. Вони пішли на небо нескореними, незламними, незабутими, залишивши нам пам’ять про себе, свої мрії, свою любов, свої надії, плани на життя… Їхні імена викарбувані в історії, їхні вчинки стали прикладом незламності, а мрії – заповітом для наступних поколінь.
Нехай душі наших загиблих Захисників знайдуть вічний спокій, а їхній безсмертний подвиг буде вічним натхненням для кожного з нас. Вічна пам’ять і слава Героям, які з честю та гідністю відстоювали свободу та незалежність нашої України
